Читачеві пропонується документальна оповідь дівчинки, врятованої з Янівського ґето (Львів). Спогади, написані нею одразу ж після звільнення Львова від нацистів. Текст читається з неослабною напругою та інтересом також і завдяки явному літературному хисту оповідачки. Його було опубліковано у Кракові 1946 року. Нещодавно вийшов український переклад спогадів (Гешелес Яніна. Очима дванадцятирічної дівчинки - К.: Дух і Літера. 2011. - 96 с., переклад Андрія Павлишина).

Передмова до польського видання

Марія ГОХБЕРҐ-МАР’ЯНСЬКА

Ще одне врятоване людське життя, життя дитини, вирване із табору смерті, – крапля в незмірному морі злочину. Вирішальну роль тут відіграла не випадковість, а свідома, цілеспрямована, скрупульозна "робота", яка стала наслідком щасливої приналежності 11-річної дівчинки до людей літератури*, до людей, заражених у Янівському таборі (у Львові) "літературною бацилою"[1]. Та бацила, яка в умовах одного із найжахливіших гітлерівських таборів щодня і щогодини могла принести загибель, – для малої Янки Гешелес стала життєдайною бактерією.

Яким було б існування цієї дитини серед сотень в’язнів Янівського табору, якби не туга за поезією, прагнення увічнити – як вона пише – "у віршиках без рими"[2] – те, що діялося навколо?

Дівчата з її групи, котрим вона декламує власні вірші на "вечорницях", які вони влаштовували при світлі палаючих на "Пісках" трупів, звернули на неї увагу Борвича[3]. Таким чином постав контакт між малим в’язнем і групою, яка працювала у підпільній табірній організації. У спогадах Янки повторюються прізвища Іліана, Вармана, Ґрюнів, Якубовичів, Френкеля, Кляйнмана – тобто усіх тих, кого пов’язували узи таємної діяльності. Думка про долю дитини, яка відчуває глибше й виразніше, ніж можна сподіватися від десятирічної дівчинки, кинутої самотньо у вир жаху, не полишала мазунчика долі, якому вдається вибратися живим із табірного пекла. Однією з перших турбот "Іліана" після його приїзду до Кракова стає справа порятунку Янки з Янівського табору. Там, на місці, залишилися проторовані шляхи й контакти, а за решту взялася краківська Рада допомоги євреям. У серпні 1943 року наша зв’язкова виїжджає до Львова, зустрічається з Варманом і домовляється з ним про час і місце операції. З табору вийшли та були доставлені до Кракова Янка і "Ельжбета". Перша залишається у Кракові, а через кілька тижнів після приїзду отримує від нас у подарунок сірий зшиток і олівець.

Той сірий зшиток, списаний виразним дитячим почерком, щасливо зберігся, бо його переносили з місця на місце, і так само, як його авторку, хоча й не разом із нею, – ретельно охороняли. То були роки, про які без розлогих пояснень і так відомо, що часто для смертного вироку вистачало шматка паперу із записаними на ньому кількома словами підозрілого змісту. На кількадесятьох сторінках спогадів Янки Гешелес усе зрозуміло, просто і аж ніяк не підозріло... Годі було пояснити 12-річній дівчинці, втікачці з Янівського табору, що вона мусить писати обережно, і в такий спосіб стриножити у ній найголовніше: дитячу щирість. Уже перші сторінки цього зошита засвідчили справжню вартість спогадів, написаних із дитячою безпосередністю, безумовним талантом і майстерним володінням літературною формою, зрештою, – із принципово важливою, вірною пам’яттю про події, підпертою точними датами й прізвищами. Тому також, – попри те, що часи були гарячі, і сам лише порятунок життя індивіда наражав на небезпеку ціле коло людей, – ми не завагалися підлити олії у вогонь, і Янка була спровокована написати свої спогади уже через кілька тижнів після втечі з табору.

Тільки тепер ми можемо повною мірою оцінити той факт, що вона писала "по гарячих слідах", доки нові переживання – роки, проведені "на волі", не затерли ще в ній жодної з отих подій. Винятково щасливо трапилося так, що у першому своєму помешканні у Кракові дівчинка мала повну свободу й не мусила, – принаймні перед господарями, – брехати і вдавати, що вирішальним чином дозволило їй настільки спокійно й докладно реконструювати власні переживання.

Не обійшлося, звісно, без прикрощів. Малий в’язень, дівчинка, врятована з табору, вона над міру оптимістично ставилася до проблеми власної безпеки. Яніна підсвідомо це продемонструвала вже першого дня свого перебування у Кракові, про який пише наприкінці спогадів: "Я не могла собі усвідомити, що лягаю в ліжко в кімнаті, і ніхто не порушує тиші"... Після пережитого в Янівському таборі, такі три поняття, як "кімната", "ліжко" і "тиша", одразу стали для Янки означеннями безпеки, в той час, коли для нас то були просто реквізити спокою. Цим також була зумовлена своєрідна безтурботність, а навіть легковажність, із якою вона у своєму першому помешканні (наша кімната була тільки кількаденним перехідним етапом) розкидала тут і там, вкладала поміж сторінками читаної книжки папірці, списані віршами завше подібного змісту: табір, "Піски" – смерть, туга за матір’ю – Белжець...

Центральні ворота Янівського табору смерті, 1944 р.
Фото із Державного архіву Львівської області, джерело: www.lvivcenter.org

Одначе спогади були написані та вирушили у свої конспіративні мандри іншими, ніж авторка, шляхами. Ми повною мірою усвідомлювали вагу й документальну вартість цього скромного зошита. Упродовж майже півтора року – від вересня 1943 до визволення – його багато разів квапливо пакували разом з іншими документами, коли вже от-от "земля горіла" навколо конспіративної криївки, переносили з місця на місце, і він вдало пережив війну.

Янка також неодноразово міняла помешкання і… машкару. Після кількох місяців спокою почалися звичні "переселення". Отож Яніна побула дочкою польського офіцера і єврейки (там треба було саме так!), відтак після варшавського повстання стала загубленою варшавською дитиною, і я вже навіть майже нічого не розповідала про неї новій господині, покладаючись на фантазію самої дівчинки, врешті, останні місяці вій ни вона пережила в добрій, сердечній атмосфері в дитячому притулку, переведеному зі спаленої Варшави до Пороніна, під наглядом Ядвіґи Стшалецької, котра в громаді сиріт сховала і врятувала у притулку десяток єврейських дітей.

Спогади ці виходять у світ у своїй першій та єдиній іпостасі, без жодних змін і виправлень. У простій і стислій формі тут були схоплені ті проблеми життя і смерті євреїв під гітлерівською окупацією, про які нині стільки пишуть і говорять, користуючись готовими матеріалами, інтерв’ю, всією вже доволі значною бібліографією. Янка, котра писала у своєму куточку, ховаючи зошит при звуках кожного дзвінка чи стукоту кроків на сходах, створила документ значної історичної та рідкісної психологічної ваги. Єврейська історична комісія записала вже чимало розмов із дітьми, деякі з них шокують своїм змістом. Слід, утім, зазначити різницю: діти, які дають свідчення перед комісією, висловлюються у невимушеній бесіді. Атмосфера жаху залишилася в минулому, нинішній день – це день безпечний і цілком інший за наповненням. Янка, пишучи спогади, перебувала все ще в отому табірному світі. Щоразу, зустрічаючись із нами, вона питала про звістки "звідтіля".

І попри високу внутрішню зібраність, мабуть, усвідомлювала щоденну небезпеку свого нового життя, тим більше, що ми нічого від неї не приховували. Тож тим більше гідна уваги в цих спогадах зрілість у схопленні певних проблем і дистанціювання у ставленні до справ найбільш особистих і все ще кровоточивих.

Яніна Гешелес із Борвичем, 1946 р.

На тлі наростаючої з кожним днем нової реальності в ґето, а відтак у таборі, усталюється і кристалізується внутрішня постава дівчинки, приреченої на сирітську долю, – дитини, яка пережила смерть батька й матері та на власні очі бачила смерть сотень людей. Виразно схоплений "новий порядок": сточування одних і нова ієрархія інших, – отож, вуйко Янки завдяки протекції та хабарові отримує посаду асенізатора, натомість перукар, котрий голить німця-коменданта міста, може інших, простих смертних, викинути з помешкання...

Заповітом стали для неї слова батька, останні його живі слова, коли він прощався з Янкою у брамі чужого будинку, сповнений лихих передчуттів: "...не плач; плач – то приниження в нещасті й у щасті...". І Янка пише: "…коли нікого не було поруч, [я] безперервно плакала", проте пізніше, із самого дна табірного пекла, лунає така вкрай характерна фраза про групу дівчат, з якими вона ходила до лазні за дротяною огорожею: "Дорога була дуже прикра. Коли ми йшли містом, перехожі та діти витріщалися на нас. Не бажаючи виказати їм нашого жалюгідного стану, ми співали по дорозі веселі марші"...

Багато разів ми й тут бачили автомобілі, завантажені єврейськими дівчатами з ґето і табору, які співали свої "веселі марші". Нерідко з цього приводу лунали коментарі – "співати їм, бачте, хочеться, нахабним єврейкам...". Так ось, одна з цих "нахаб", 11-річний в’язень, просто і ясно пояснює, про що йдеться цим співучим приреченим: "...не бажаючи виказати їм нашого жалюгідного стану...".

Таке уточнення певної лінії внутрішнього опору не народилося самопливом. Дівчинка, котра вештається табором, постійно перебуваючи поміж старшими, прислухаючись до розмов у "Іліана" на картонажній[4], засвоює погляди певної групи осіб, які протиставляють дикому варварству власні гарт і волю. Із цієї атмосфери народжується дитячий бунт проти байдужої постави приреченого на повішання у таборі та опір цій поставі, висловлений у фразі: "...не хочу бути такою героїнею, хочу жити, жити і не здаватися...". Мабуть, цим також була зумовлена висловлена нею тут, у Кракові, пропозиція узяти її "допомагати" в конспіративній діяльності; на цьому ж ґрунті виник задум придбати півлітрову пляшку з бензином і сховати її в білизні, адже після варшавського повстання багато говорилося про героїзм дітей, котрі ішли з пляшками бензину на танки...

Публікуючи ці спогади, дуже скромно освітлені ззовні, ми віримо, що вони стануть не лише історичним документом і не лише одним із численних звинувачень проти гітлерівських злочинів, а й матеріалом для психологів-вихователів, які сердечно й мудро поміркують над тим, що слід зробити, що слід дати цим дітям, не за літами зрілим, глибоко зраненим і надзвичайно вразливим.

Завантажити повний текст книги (файл pdf)

* Яніна Гелешес походила з родини асимільованих польських євреїв. Її батько, Генрик Гешелес, в період з 1931-1939 років редагував львіську польськомовну сіоністську газету "Chwila".

[1] Пор.: Borwicz M. Literatura w obozie // Książki Wojewódzkiej Żydowskiej Komisji Historycznej w Krakowie. – Nr. 5.

[2] Деякі з цих "віршиків" будуть опубліковані в антології "Pieśń ujdzie cało [Пісня врятується]" у видавництві Центральної єврейської історичної комісії.

[3] Пор.: Borwicz M. Literatura w obozie // Książki Wojewódzkiej Żydowskiej Komisji Historycznej w Krakowie. – Nr. 5.

[4] Одна з табірних майстерень.

Скачать все фото стендов выставки "Холокост во Львове" (формат PDF - 4,62 мб.)

Месяц начался с того, что Ю. Майорова - волонтёр Музея и куратор Хэсэда -  передала документы о погроме во Львове 1919 года, а буквально через несколько дней наша коллекция пополнилась очень ценными бумагами из Рогатына, в котором до войны была большая еврейская община.

Первоначальный вид бумаг из Рогатына		Фотография неизвестного
Отрывок молитвы из Священной книги		Бумажный пакет из Салона мод
Карточка корреспондентская		Кассовый документ (25.02.1942  г.)
Квитанция		Обратная сторона счета
Обрывки Торы		Отрывок немецкой газеты
Письмо из прошлого		Продолжение письма
Отрывок письма		Отрывок письма
Счет (9.04.1937 г.)		Часть избирательного бюллетня

Документы, обрывки писем, немецких газет, молитвы на разные праздники, вырванные из священных книг, кусочки Торы - всё это было найдено во время ремонта в Рогатынской школе-интернате, когда чинили крышу. Благодаря помощи Марлы Осборн, чьи предки родом из этого города, директор школы лично привез и передал эти бумаги нашему Музею. Знаковым стало то, что это событие состоялось в день памятной даты - семидесятилетие создания львовского гетто.

Отрывок немецкой газеты		Письмо на иврите
Отрывок немецкой газеты		Отрывок немецкой газеты
Отрывок немецкой газеты		Отрывок немецкой газеты
Отрывок немецкой газеты		Отрывок немецкой газеты
Конверт с надписью Равин Маркус Зипе ... Рогатын		Часть письма

К сожалению, находясь на чердаке, бумага очень пострадала, и сейчас нам предстоит огромная работа над восстановлением и консервацией всего, что ещё можно сохранить. Мы со своей стороны тоже сделали подарок школьникам из Рогатынской школы-интерната - провели экскурсию в нашем музее.

Дети из Рогатина на экскурсии в Хэсэде

Ольга ЛИДОВСКАЯ

Для учеников 7-мых классов средней школы №7 совместно с 27-ой библиотекой была организована презентация книги Янины Хешелес "Глазами двенадцатилетней девочки ".

Дети, которым сейчас по 11-12 лет внимательно слушали историю, многие события которой происходили на соседних улицах, в домах, мимо которых они часто проходили, не представляя, что эти здания находились на территории гетто, и что живы еще свидетели той трагедии, случившейся много лет назад. Дети по новому смогли взглянуть на историю и никого не оставил равнодушным наш рассказ. После презентации книги многие остались, чтобы взять домой и прочесть книгу, но поскольку в библиотеке была всего экземпляр этого издания, то первый читатель получил книгу всего на 2 дня, а остальным пришлось записаться в очередь.

Кроме экскурсий по Музею и по еврейским местам Львова, которые регулярно проводит наш Музей у нас было 2 выезда по маршрутам Белз-Велыки Мосты и в город Жовкву для детей программы Бейтейну.

На фото - Белзская Большая синагога (взорвана нацистами, руины разобраны в 1950-х)

В Велыких Мостах мы посетили синагогу, вернее привели детей к полуразрушенным стенам, которые как памятник стоят в центре города, напоминая , что когда-то здесь была большая еврейская община. Побывали мы и на месте массовых расстрелов евреев в урочище Бабка. Детей поразило то, что в месте скорби, там где даже находиться страшно, какие-то варвары разбили памятный знак именно в том месте,где было написано количество жертв  нацистов. В Белзе мы побывали на еврейском кладбище, где сохранились могилы трех цадиков из семьи Рокеах. Ребята узнали историю Белзкой синагоги и историю самого Белза.

Во время эксурсии по Жовкве мы посетили торговые ряды, принадлежавшие когда-то евреям, дети прикоснулись к следам от мезуз, еще одному подтверждению того, что евреи в Жовкве жили очень давно.

Потом при помощи местного гида мы посетили дом, в котором во время войны жил полицай, спасший 18 евреев, нас пустили в комнату из которой был вход в подвал, подняли часть паркета, маскирующего вход в тайник, рассказали о девочке Кларе, спасшейся в этом подвале, которая потом сама стала спасительницей человека, прятавшего ее и ее семью.

12 сентября в музее Хэсэда "По следам Галицких евреев" состоялась презентация выставки "Судьбы, обожженные войной", посвящённая М. Гольдштейну, Я. Хешелис и А. Шраеру.

Название выставки напрямую связано с судьбой персоналий (в частности, Я. Хешелис и А. Шраером), которые прошли все круги ада Холокоста и, слава Б-гу, остались с нами. Жизнь М. Гольдштейна, к сожалению, не только обожжена, а сгорела в огне ШОА, как и жизни сотен тысяч безымянных евреев. Судьбы этих людей - напоминание о существовании еврейского наследия Галичины.

В нашей газете мы опубликовали замечательное интервью, посвященное данной выставке. Наш корреспондент задал несколько вопросов Ю. Майоровой и О. Лидовской - организаторам выставки:

Корр.: Почему вы обратились к этой теме?
О. Лидовская: Честно говоря, инициировала подготовку выставки директор Хэсэда А. Дианова…
Ю. Майорова: …но мы с радостью подключились. На мой взгляд, и М. Гольдштейн, и Я. Хешелис, и А. Шраер - люди, о которых нужно и должно говорить…
О. Лидовская: … тем более, что Я. Хешелис, И. А. Шраер, - живые свидетели истории, а работы М. Гольдштейна, например, его книга "Культура и "штука" еврейские" до сих пор - лучшее исследование по еврейскому наследию Галичины.
Корр.: В чём состояла сложность при подготовке выставки?
Ю. Майорова: В поиске фотоматериалов, особенно, фотографий детского периода и молодых лет.
О. Лидовская: Хотелось предоставить, как можно больше не известных материалов, а их поиск всегда сложен.
Корр.: Опишите аудиторию, на которую вы ориентировались при подготовке выставки?
Ю. Майорова: От млада, до велика…
О. Лидовская: Выставка для каждого, кому интересна еврейская история.
Корр.: Традиционный вопрос - планы на будущее.
Ю. Майорова: Хочется углубиться в тему "М. Гольдштейн". Я некоторое время работала в Центре по изучению иудаики им. Ф. Петряковой, там обширные материалы, посвящённые его жизни и научной деятельности. Очень бы хотелось, чтобы они как можно быстрее стали достоянием широкой общественности
О. Лидовская: Мечтаю приступить к описанию и изучению кладбища в Щирце, о котором, кстати, писали в нашей газете. Пока (всё ещё) занимаемся поиском средств.
Корр.: Спасибо и успехов вам!

В сентябре Музей посетили 69 человек из разных стран мира. Среди гостей Музея запомнилась пара молодых людей из США, предки которых спаслись во время войны. Дедушка написал историю семьи, и в Музее появились сведенья о еще  одной львовской семье.

18 сентября прошла экскурсия для Воскресной школы "Велики Мосты – Белз". Ученики, родители, педагоги услышали историю двух штетлов, бывших когда-то знаменитыми городами. У стен старой синагоги мы прочли молитву, очистили от травы тропинку, ведущую к ней. Участники поездки услышали историю Ежи Чарнецкого- еврея, вырвавшегося из лап смерти, взявшего другое имя, но всегда помнившего, кто он и откуда. Именно его усилиями на синагоге была установлена памятная доска с именами погибших земляков, знак на месте массового расстрела, сейчас разрушенный вандалами.

В Белзе мы посетили старое еврейское кладбище (на фото), могилы цадиков, к которым приезжают хасиды со всего мира.

Рассказывают, что четвертый белзкий ребе, Аарон Рокеах, спасшийся во время войны, уже в мирное время посетил эти места. Постоял. Посмотрел на развалины. Спросил уцелевших местных жителей: почему не разобрали руины? Разве камни в хозяйстве не нужны? Те ответили, что пытались разобрать, но побоялись. Ночью в развалинах был слышен плач. То ли кирпичи плакали, то ли души убитых не могли успокоиться. Ребе сказал развороченным стенам: "Успокойтесь, камни, не плачьте. Вы станете стенами синагоги, которая будет еще краше ".

Камни смолкли. И в 1950-м году развалины разобрали. Центральная площадь Белза стала пустая и лысая…

Замечательно, что благодаря нашей работе люди могут прикоснуться к истории, не только услышать, но и почувствовать ее.