Читачеві пропонується документальна оповідь дівчинки, врятованої з Янівського ґето (Львів). Спогади, написані нею одразу ж після звільнення Львова від нацистів. Текст читається з неослабною напругою та інтересом також і завдяки явному літературному хисту оповідачки. Його було опубліковано у Кракові 1946 року. Нещодавно вийшов український переклад спогадів (Гешелес Яніна. Очима дванадцятирічної дівчинки - К.: Дух і Літера. 2011. - 96 с., переклад Андрія Павлишина).

Передмова до польського видання

Марія ГОХБЕРҐ-МАР’ЯНСЬКА

Ще одне врятоване людське життя, життя дитини, вирване із табору смерті, – крапля в незмірному морі злочину. Вирішальну роль тут відіграла не випадковість, а свідома, цілеспрямована, скрупульозна "робота", яка стала наслідком щасливої приналежності 11-річної дівчинки до людей літератури*, до людей, заражених у Янівському таборі (у Львові) "літературною бацилою"[1]. Та бацила, яка в умовах одного із найжахливіших гітлерівських таборів щодня і щогодини могла принести загибель, – для малої Янки Гешелес стала життєдайною бактерією.

Яким було б існування цієї дитини серед сотень в’язнів Янівського табору, якби не туга за поезією, прагнення увічнити – як вона пише – "у віршиках без рими"[2] – те, що діялося навколо?

Дівчата з її групи, котрим вона декламує власні вірші на "вечорницях", які вони влаштовували при світлі палаючих на "Пісках" трупів, звернули на неї увагу Борвича[3]. Таким чином постав контакт між малим в’язнем і групою, яка працювала у підпільній табірній організації. У спогадах Янки повторюються прізвища Іліана, Вармана, Ґрюнів, Якубовичів, Френкеля, Кляйнмана – тобто усіх тих, кого пов’язували узи таємної діяльності. Думка про долю дитини, яка відчуває глибше й виразніше, ніж можна сподіватися від десятирічної дівчинки, кинутої самотньо у вир жаху, не полишала мазунчика долі, якому вдається вибратися живим із табірного пекла. Однією з перших турбот "Іліана" після його приїзду до Кракова стає справа порятунку Янки з Янівського табору. Там, на місці, залишилися проторовані шляхи й контакти, а за решту взялася краківська Рада допомоги євреям. У серпні 1943 року наша зв’язкова виїжджає до Львова, зустрічається з Варманом і домовляється з ним про час і місце операції. З табору вийшли та були доставлені до Кракова Янка і "Ельжбета". Перша залишається у Кракові, а через кілька тижнів після приїзду отримує від нас у подарунок сірий зшиток і олівець.

Той сірий зшиток, списаний виразним дитячим почерком, щасливо зберігся, бо його переносили з місця на місце, і так само, як його авторку, хоча й не разом із нею, – ретельно охороняли. То були роки, про які без розлогих пояснень і так відомо, що часто для смертного вироку вистачало шматка паперу із записаними на ньому кількома словами підозрілого змісту. На кількадесятьох сторінках спогадів Янки Гешелес усе зрозуміло, просто і аж ніяк не підозріло... Годі було пояснити 12-річній дівчинці, втікачці з Янівського табору, що вона мусить писати обережно, і в такий спосіб стриножити у ній найголовніше: дитячу щирість. Уже перші сторінки цього зошита засвідчили справжню вартість спогадів, написаних із дитячою безпосередністю, безумовним талантом і майстерним володінням літературною формою, зрештою, – із принципово важливою, вірною пам’яттю про події, підпертою точними датами й прізвищами. Тому також, – попри те, що часи були гарячі, і сам лише порятунок життя індивіда наражав на небезпеку ціле коло людей, – ми не завагалися підлити олії у вогонь, і Янка була спровокована написати свої спогади уже через кілька тижнів після втечі з табору.

Тільки тепер ми можемо повною мірою оцінити той факт, що вона писала "по гарячих слідах", доки нові переживання – роки, проведені "на волі", не затерли ще в ній жодної з отих подій. Винятково щасливо трапилося так, що у першому своєму помешканні у Кракові дівчинка мала повну свободу й не мусила, – принаймні перед господарями, – брехати і вдавати, що вирішальним чином дозволило їй настільки спокійно й докладно реконструювати власні переживання.

Не обійшлося, звісно, без прикрощів. Малий в’язень, дівчинка, врятована з табору, вона над міру оптимістично ставилася до проблеми власної безпеки. Яніна підсвідомо це продемонструвала вже першого дня свого перебування у Кракові, про який пише наприкінці спогадів: "Я не могла собі усвідомити, що лягаю в ліжко в кімнаті, і ніхто не порушує тиші"... Після пережитого в Янівському таборі, такі три поняття, як "кімната", "ліжко" і "тиша", одразу стали для Янки означеннями безпеки, в той час, коли для нас то були просто реквізити спокою. Цим також була зумовлена своєрідна безтурботність, а навіть легковажність, із якою вона у своєму першому помешканні (наша кімната була тільки кількаденним перехідним етапом) розкидала тут і там, вкладала поміж сторінками читаної книжки папірці, списані віршами завше подібного змісту: табір, "Піски" – смерть, туга за матір’ю – Белжець...

Центральні ворота Янівського табору смерті, 1944 р.
Фото із Державного архіву Львівської області, джерело: www.lvivcenter.org

Одначе спогади були написані та вирушили у свої конспіративні мандри іншими, ніж авторка, шляхами. Ми повною мірою усвідомлювали вагу й документальну вартість цього скромного зошита. Упродовж майже півтора року – від вересня 1943 до визволення – його багато разів квапливо пакували разом з іншими документами, коли вже от-от "земля горіла" навколо конспіративної криївки, переносили з місця на місце, і він вдало пережив війну.

Янка також неодноразово міняла помешкання і… машкару. Після кількох місяців спокою почалися звичні "переселення". Отож Яніна побула дочкою польського офіцера і єврейки (там треба було саме так!), відтак після варшавського повстання стала загубленою варшавською дитиною, і я вже навіть майже нічого не розповідала про неї новій господині, покладаючись на фантазію самої дівчинки, врешті, останні місяці вій ни вона пережила в добрій, сердечній атмосфері в дитячому притулку, переведеному зі спаленої Варшави до Пороніна, під наглядом Ядвіґи Стшалецької, котра в громаді сиріт сховала і врятувала у притулку десяток єврейських дітей.

Спогади ці виходять у світ у своїй першій та єдиній іпостасі, без жодних змін і виправлень. У простій і стислій формі тут були схоплені ті проблеми життя і смерті євреїв під гітлерівською окупацією, про які нині стільки пишуть і говорять, користуючись готовими матеріалами, інтерв’ю, всією вже доволі значною бібліографією. Янка, котра писала у своєму куточку, ховаючи зошит при звуках кожного дзвінка чи стукоту кроків на сходах, створила документ значної історичної та рідкісної психологічної ваги. Єврейська історична комісія записала вже чимало розмов із дітьми, деякі з них шокують своїм змістом. Слід, утім, зазначити різницю: діти, які дають свідчення перед комісією, висловлюються у невимушеній бесіді. Атмосфера жаху залишилася в минулому, нинішній день – це день безпечний і цілком інший за наповненням. Янка, пишучи спогади, перебувала все ще в отому табірному світі. Щоразу, зустрічаючись із нами, вона питала про звістки "звідтіля".

І попри високу внутрішню зібраність, мабуть, усвідомлювала щоденну небезпеку свого нового життя, тим більше, що ми нічого від неї не приховували. Тож тим більше гідна уваги в цих спогадах зрілість у схопленні певних проблем і дистанціювання у ставленні до справ найбільш особистих і все ще кровоточивих.

Яніна Гешелес із Борвичем, 1946 р.

На тлі наростаючої з кожним днем нової реальності в ґето, а відтак у таборі, усталюється і кристалізується внутрішня постава дівчинки, приреченої на сирітську долю, – дитини, яка пережила смерть батька й матері та на власні очі бачила смерть сотень людей. Виразно схоплений "новий порядок": сточування одних і нова ієрархія інших, – отож, вуйко Янки завдяки протекції та хабарові отримує посаду асенізатора, натомість перукар, котрий голить німця-коменданта міста, може інших, простих смертних, викинути з помешкання...

Заповітом стали для неї слова батька, останні його живі слова, коли він прощався з Янкою у брамі чужого будинку, сповнений лихих передчуттів: "...не плач; плач – то приниження в нещасті й у щасті...". І Янка пише: "…коли нікого не було поруч, [я] безперервно плакала", проте пізніше, із самого дна табірного пекла, лунає така вкрай характерна фраза про групу дівчат, з якими вона ходила до лазні за дротяною огорожею: "Дорога була дуже прикра. Коли ми йшли містом, перехожі та діти витріщалися на нас. Не бажаючи виказати їм нашого жалюгідного стану, ми співали по дорозі веселі марші"...

Багато разів ми й тут бачили автомобілі, завантажені єврейськими дівчатами з ґето і табору, які співали свої "веселі марші". Нерідко з цього приводу лунали коментарі – "співати їм, бачте, хочеться, нахабним єврейкам...". Так ось, одна з цих "нахаб", 11-річний в’язень, просто і ясно пояснює, про що йдеться цим співучим приреченим: "...не бажаючи виказати їм нашого жалюгідного стану...".

Таке уточнення певної лінії внутрішнього опору не народилося самопливом. Дівчинка, котра вештається табором, постійно перебуваючи поміж старшими, прислухаючись до розмов у "Іліана" на картонажній[4], засвоює погляди певної групи осіб, які протиставляють дикому варварству власні гарт і волю. Із цієї атмосфери народжується дитячий бунт проти байдужої постави приреченого на повішання у таборі та опір цій поставі, висловлений у фразі: "...не хочу бути такою героїнею, хочу жити, жити і не здаватися...". Мабуть, цим також була зумовлена висловлена нею тут, у Кракові, пропозиція узяти її "допомагати" в конспіративній діяльності; на цьому ж ґрунті виник задум придбати півлітрову пляшку з бензином і сховати її в білизні, адже після варшавського повстання багато говорилося про героїзм дітей, котрі ішли з пляшками бензину на танки...

Публікуючи ці спогади, дуже скромно освітлені ззовні, ми віримо, що вони стануть не лише історичним документом і не лише одним із численних звинувачень проти гітлерівських злочинів, а й матеріалом для психологів-вихователів, які сердечно й мудро поміркують над тим, що слід зробити, що слід дати цим дітям, не за літами зрілим, глибоко зраненим і надзвичайно вразливим.

Завантажити повний текст книги (файл pdf)

* Яніна Гелешес походила з родини асимільованих польських євреїв. Її батько, Генрик Гешелес, в період з 1931-1939 років редагував львіську польськомовну сіоністську газету "Chwila".

[1] Пор.: Borwicz M. Literatura w obozie // Książki Wojewódzkiej Żydowskiej Komisji Historycznej w Krakowie. – Nr. 5.

[2] Деякі з цих "віршиків" будуть опубліковані в антології "Pieśń ujdzie cało [Пісня врятується]" у видавництві Центральної єврейської історичної комісії.

[3] Пор.: Borwicz M. Literatura w obozie // Książki Wojewódzkiej Żydowskiej Komisji Historycznej w Krakowie. – Nr. 5.

[4] Одна з табірних майстерень.